Голова партії | Керівний склад | Ціль та завдання партії | Програмні положення | Лідерська Україна | Рейтинги  
 Звернення Кременчуцької міської ради до всіх політичних сил міста Кременчука

детальніше>>>

 ЯКІ ДЕПУТАТИ ПОТРІБНІ УКРАЇНІ?

детальніше>>>

 Готуються фальсифікації виборів?

детальніше>>>

Найближча прес-конференція


Найближчих консультацій нема
Пошук Знайти | Розширений пошук
 19:18 Вiвторок 16 жовтня 2007 
Новини
Головні новини
Вибори 2006
Аналітика
Інтерв'ю
Коментарі
Люди серед людей
Політика
Регіони
У cвіті
Економіка та фінанси
Суспільство
Виробництво
Культура та наука
Архів по датах
Підписка
Про партію
Що таке «ТРЕТЯ СИЛА»?
Документи партії
Заяви та виступи
Новини партійного життя
Молодіжна організація
ЗМІ
Фотоальбом
Проекти
ЛІДЕРСЬКА УКРАЇНА
ПОЛІТРЕФОРМА 2006
  • Матеріали круглого столу "Україні - найкращу політичну систему"
ГУМОР-2006
Рейтинги та соцопитування
Проекти
КОНКУРС ДЛЯ ЗМІ

Історія проблеми

8 грудня 2004 року Верховною Радою України було прийнято Закон України ”Про внесення змін до Конституції України”, який передбачає суттєвий перерозподіл повноважень між главою держави, парламентом і урядом і, за логікою ініціаторів конституційної реформи, має запровадити дієву систему стримувань і противаг, та збалансувати обсяг повноважень, закріплених відповідно за Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України.

Основні положення законопроекту №4180, який згодом був прийнятий як Закон України „Про внесення змін до Конституції України”, свого часу стали предметом дослідження Конституційного Суду України, Венеціанської комісії, експертів вітчизняних аналітичних центрів та науковців, які у свою чергу, вказали на низку недоліків законопроекту, переважна більшість яких виправлена не була.

Прийняття політреформи відбувалося на тлі обставин, коли одна частина громадян України її не підтримувала, а друга - не розуміла її суті та наслідків.

Легітимність Закону 2222-IV викликає сумнів у багатьох, оскільки законопроект 4180 був прийнятий в пакеті з іншими законопроектами, тобто з порушенням процедури.

Не кажучи вже про те, що зміни до Конституції України приймалися як єдиний вихід із кризової ситуації, що загрожувала початком громадянської війни в державі. 

Вступне слово Голови партії ”Третя сила”

Запровадження так званої ”політреформи” ще з весни 2004 року стало предметом довготривалих політичних дискусій і навіть сутичок. Зміна Конституції України відбувалася на тлі обставин, коли частина громадян України її не підтримувала, а інша – не розуміла суті. Ні сутності, ні наслідків майбутніх конституційних змін суспільству ніхто не пояснював. Не кажучи вже про те, що Україна в черговий раз стала заручником вірогідного жорсткого конфлікту між різними політичними угрупуваннями.

Необхідність змін величезна, але непродумані кроки несуть лише розчарування та нові проблеми. Вважаємо, що введення в дію змін до Конституції України з 1 січня 2006 року не вирішить проблему ефективності влади в державі. Такий крок не буде сприяти оптимізації системи державної влади в Україні, а навпаки призведе до погіршення справ у сфері державного управління. Партія ”Третя сила” не схвалює спроб проштовхування політреформи за будь-яку ціну лише з метою отримання політичних дивідендів. Тому партія виступила за проведення широкої суспільної дискусії з метою всебічного аналізу запропонованих змін до Основного Закону.
Форматом обговорення був обраний Круглий стіл як найбільш вдала форма для вільного обміну думок. Метою цього заходу стала необхідність зосередити увагу громадськості та продемонструвати негативні моменти, наявні в діючій Конституції України, а також ті, що загрожують країні з прийняттям Закону України “Про внесення змін до Конституції України” №2222-IV; спробувати спрогнозувати наслідки для країни після 1 січня 2006 року, коли закон набуде чинності.

В. Гаврилюк,
народний депутат України,
голова політичної партії ”Третя сила”

Участь у роботі круглого столу взяли відомі українські політики, політологи, юристи та журналісти провідних ЗМІ.

Під час засідання виступили такі авторитетні спеціалісти як:
Шаповал Володимир Миколайович – заступник Голови Конституційного Суду України;
Ткаленко Олександр Сергійович – фракція Народного руху України;
Ключковський Юрій Богданович – фракція НСНУ;
Гаврилюк Василь Васильович - Голова політичної партії ”Третя сила”;
Онищук Микола Васильович – 1-ий заступник Голови партії промисловців і підприємців;
Погорілко Віктор Федорович – заступник директора Інституту держави і права НАН України;
Супрун Василь Федорович – радник прем’єр-міністра України;
Нижник Аркадій Іванович – керівник юридичного управління Верховної Ради України;
Карасьов Вадим Юрійович – директор Інституту глобальних стратегій;
Рибаченко Віктор Федорович – заступник Голови партії ”Третя сила”;
Найда Ігор Володимирович – Керівник Секретаріату партії ”Третя сила”;
Яніцький Василь Петрович – голова правління юридичної компанії ”Євротек”.

Ведучий Круглого столу заступник Голови партії ”Третя сила” Віктор Рибаченко, відкриваючи дискусію підкреслив, що принципова позиція партії полягає у наступному: якщо вже не можна завадити вступу у дію з нового року політреформи, то потрібно хоча б попередити суспільство про можливі загрози, які полягають у тому, що і законодавчо і управлінськи країна значною мірою не готова до життя в умовах незбалансованих владних повноважень. Звернувшись до учасників, він попросив дати передусім правовий аналіз ситуації і її ймовірних наслідків.

Розпочав дискусію заступник Голови Конституційного Суду України, доктор юридичних наук, професор Володимир Шаповал, зауваживши, що порушене питання заслуговує на велику увагу, оскільки стосується функціонування держави і, відповідно, суспільства. Як юрист, пан Володимир погодився з твердженням політичної партії ”Третя сила”, що політична реформа не може сприяти оптимізації системи державної влади в Україні, вона консервує систему, що склалася, і, на думку багатьох, зарекомендувала себе не краще і відтворюватиметься після 1 січня 2006 року вже у спотворених формах. Крім того, концепція політреформи, на переконання професора також не має необхідного наукового обґрунтування. ”Побіжно гортаючи текст Закону, який набуде чинності, вочевидь, 1 січня, деякі моменти мене в черговий раз здивували – це питання наукового забезпечення... Іноді складається таке враження, що писали і приймали цей текст в умовах, коли ніби-то вирішили домовитися, але коли зібралися, кожен вирішив один одного, вибачте, дурити.

Реформа, що відбувається зараз, ще не завершена, оскільки Закон не набув чинності, вона є проблемною з багатьох підстав, її соціально-політичні наслідки не передбачувані. Сьогоднішня модель побудови державної влади в Україні, зокрема у співвідношенні між Парламентом – Урядом – Президентом також є проблемною, – таким було резюме знаного правника.

Володимир Шаповал, дискутуючи під час засідання, звернувся до учасників Круглого столу з побажанням користуватися спільним інструментарієм, оскільки саме за відсутності цього і виникають проблеми. ”Ми весь час говоримо про державний механізм, про можливості його реформування, а проблема реформування політичної системи набагато ширша, – це очевидно. Все, про що тут говориться, є на 99% проблемою конституційної реформи, а Конституція зачіпає передусім державу. Ми постійно оперуємо словосполученням парламентські республіки, а я цього, чесно кажучи, не бачу в Україні ні сьогодні, ні раніше (можливо, вона існувала за часів УНР). І говорити взагалі про якусь модель треба дуже обережно. Будь-яка модель – це приблизно те ж саме, що і зачіска: зачіска однакова, а форма голови різна, – одному гарно, іншому ні. Якщо ми прагнемо робити якісь зміни, то робити їх потрібно системно, не шукати якусь модель, не запозичувати, а розробляти власне”, – наголосив  Шаповал.

Віктор Рибаченко: Оскільки Народний рух України – політична сила, яка одна з найперших почала порушувати питання про необхідність оптимізації існуючої моделі системи державного управління буде логічним запросити до слова Олександра Ткаленка.

Народний депутат Олександр Ткаленко, член фракції Народного руху України, відзначив, що Народний рух України ще в 1993 році запропонував концепцію державотворення. Ми звикли розглядати будь-яку систему управління як замкнену, що не має ані зовнішніх, ані внутрішніх впливів. ”Сьогодні ми вступаємо в період глобалізації, в період впровадження нових інформаційних технологій, і ми не можемо не враховувати цих впливів. До внутрішніх впливів можна віднести політичну ситуацію, застосування партіями тих чи інших владних ресурсів, підходів до проведення реформ. Під зовнішніми ж впливами розуміється захоплення економічних важелів транснаціональними корпораціями, що не мають жодного відношення до держави, де вони працюють, а також інтереси інших держав, які в той чи інший спосіб здійснюють вплив на політичну ситуацію, наприклад, у формі різноманітних міжнародних фондів сприяння розбудові громадянського суспільства або прямого тиску”, – наголосив народний депутат.

”Зміна моделі державного управління без необхідних обґрунтованих наукових прогнозів, передбачуваних наслідків – явище дуже небезпечне. Реформи проводити потрібно – це аксіома, але проводити комплексно, виважено і дуже обережно. Підхід до реформування системи управління в контексті оптимізації моделі державної влади і місцевого самоврядування повинен пройти серйозні експертні обговорення. Саме шляхом залучення до цього процесу широких кіл громадськості, управлінців, політиків, науковців можна вийти на оптимальний шлях, який би не загрожував суспільству різного роду небезпеками. Причина провалу всіх попередніх реформ полягає в тому, що всі вони здійснювались через єдиний механізм – тиск ”з гори”, без необхідного розуміння процесу на рівні середньої управлінської ланки, без залучення ініціативи та енергетики «з низу». Таке реформування мало більш формальне, ніж практичне значення”, – завершив пан Ткаленко.

Віктор Рибаченко звернувся до Юрія Богдановича Ключковського – заступника Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, фракція Народний Союз “Наша Україна” з проханням  висловитися щодо наслідків застосування політреформи,  ефективності парламентської форми правління а  також проблем, що постануть для місцевого самоврядування.

- ”На превеликий жаль, - сказав Юрій Богданович - словосполучення політична реформа стало евфемізмом, який покривав суть явища – банальну ревізію Конституції, ревізію з цілком конкретними політичними цілями.

Постає важливе питання: яка роль парламенту за різних форм правління? Чим ближче ми до парламентської моделі правління, тим менша роль парламенту в системі державного правління. В умовах виключно парламентської форми правління парламент повністю контрольований Кабінетом Міністрів. Він контролюється з кількох причин. Передусім, уряд, сформований на підставі більшості, формується з керівників, представлених у парламенті партій, які мають політичний вплив на своїх членів. Уряд зацікавлений в самозбереженні, і тому буде регулювати діяльність парламенту через більшість, аби забезпечити своє існування. Недаремно у Великій Британії говорять про домінування кабінету над парламентом. У той же час загальновідома незалежна і впливова роль Конгресу США як складова механізмів стримувань і противаг в умовах класичної президентської форми правління.

Чи сприяє парламентська форма правління ефективності влади в умовах, коли необхідне динамічне реформування практично усіх сфер державного і суспільного життя, починаючи з економіки і закінчуючи суспільними відносинами і справжньою реформою політичної системи? Загальновизнаний висновок: парламентська форма є більш консервативною, ніж президентська, вона сприяє стабілізації тих відносин, які вже є, але аж ніяк не їх реформуванню, оскільки вона завжди спирається на більшість, яка працюватиме на самозбереження, а не на ініціативу людей, менше пов’язаних з пошуками компромісу.

Чи сприяє парламентська форма, принаймні, в умовах близьких до українських, стабільності? Так, парламентські держави сьогодні в Європі стабільні, але Європа має блискучі приклади класичної нестабільності парламентської форми правління. Це, наприклад, Веймарська республіка в Німеччині (1919-1933) та Четверта республіка у Франції (1945-1958). Обидві перебували в ситуаціях, подібних до сьогоднішньої української: розпорошена партійна система за відсутності консолідації суспільства. В одній з країн це закінчилося встановленням диктатури, в іншій – авторитарного президентського правління. Якщо ми бажаємо йти тим самим шляхом, то давайте казати: нам потрібна т.зв. політреформа. Якщо ж ми хочемо бачити демократичну державу, з потужним і впливовим парламентом як представницьким органом, з ефективною владою, схильною до реформування, а не до закріплення того, що є сьогодні – тоді нам потрібно думати, як позбутися цього тягаря політичної реформи.

Забезпечення правових засад становлення місцевого самоврядування чинною Конституцією є ще одним важливим питанням. Головна проблема полягає в тому, що автори Конституції до кінця не вирішили, яку доктринальну позицію вони займають, оскільки в Конституції є симбіоз двох підходів до розуміння місцевого самоврядування: як громадівського, так і державного. Ті колізії, що наявні сьогодні у Конституції не є значними чи грубими, заважають розв’язати проблему адміністративно-територіального устрою, проблеми повноважень органів місцевого самоврядування, і навіть розуміння суті місцевого та регіонального самоврядування. Насамперед підкреслимо певну невідповідність між статтями 133 (адміністративно-територіальна одиниця) та 140 (територіальна громада), а також концептуальну непослідовність у реалізації конституційного статусу обласних і районних рад як виразників спільних інтересів територіальних громад та імперативного делегування повноважень їх виконавчих органів місцевим державним адміністраціям.
Я за те, - підкреслив Ключковський - щоб нова редакція Конституції України була юридично чистою, щоб її можна було безпосередньо застосовувати і на її основі будувати всю законодавчу базу.

Віктор Рибаченко: Нам варто зупинитись також на проблемі оптимізації моделі організації влади та конституційних засадах судової реформи.

Беручи слово, Микола Онищук – народний депутат України, 1-й заступник Голови партії промисловців і підприємців, сказав: „ В ситуації, що склалася, Президент не має впливу на парламент, а парламент не має впливу на Президента (наприклад, ст. 112 Конституції України реально не працює, а може працювати лише теоретично).” Пан Онищук погодився з більшістю доповідачів, що чимало питань, викладених у новій редакції Конституції, є неврегульованими.

Віктор Рибаченко: ”А наскільки точним є вживане поняття ”політреформа”?

Віктор Погорілко – заступник директора Інституту держави і права НАН України – наголосив на некоректності самої назви явища.
”Термін політична реформа – це нонсенс, тому що в політичну реформу входять як явища, які можна змінювати, скажімо, політичні партії чи держава, так і народ, і територіальні громади, які розвиваються, але ніхто змінювати їх не має права за Конституцією, бо це об’єктивно існуючі явища. Тому правильно формулюванням було б – ”розвиток реформування політичної системи”, або ”реформування в політичній системі”. Тобто саме питання не було із самого початку продумано у своїй основі, і виходить так, що ми вирішили реформувати власний народ”, – зауважив Погорілко. Шукати найкращу політичну систему необхідно з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних аспектів цього явища. Розвиток і реформування політичної системи багато аспектне явище, воно включає і проблеми державотворення, і партійного будівництва, і місцевого самоврядування, і вдосконалення форм безпосереднього народовладдя. Питання державотворення і партійного будівництва, на думку авторитетного юриста, є родзинками політичної реформи, що мають ключове значення. Державотворення – це справа народу, який здійснює самовизначення, обирає форму держави. Парламентська форма у цьому контексті має обиратися не парламентом, а народом шляхом референдуму. Ми повинні с теоретичної і політичної точок зору визначити, що не парламент повинен обирати форму держави, а народ. Родзинкою політичної реформи було закінчення партійного будівництва, – хай в найгіршому чи найкращому вигляді, але все-таки завершення будівництва політичної системи, тобто створення ідилії.

За словами пана Віктора Погорілка, найбільшим досягненням всіх змін був би однопартійний уряд. Деякі досягнення вже є. Так, вдалося досягти прийняття пропорційної виборчої системи, за якою відбудуться наступні вибори. Це, так би мовити, половина реформи, оскільки ми отримали змогу створити дійсно структурований парламент, в якому, нарешті, буде постійна парламентська більшість, яка формуватиме уряд. Таким чином з’явилася реальна можливість отримати правлячу чи урядову коаліцію або партію. Сенс боротьби під час виборів – це створити саме таку партію, таку більшість.

Віктор Рибаченко: - ”Чи не варто нам порівняти президентську ті парламентську форму правління, щоб краще розуміти, що нас очікує після 1.01.2006 року?”

Директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов якраз і зупинився на відмінностях президентської і парламентської республік, а також наголосив, що основною політичною фігурою в президентських республіках є депутат, у парламентських – партія, де депутат не законодавець, а член фракції, і суб’єктом законодавства є саме політична партія.

”По-перше, в контексті нашої зустрічі, потрібно бути дуже обережним з термінами і поняттями; по-друге, щодо ідеальної, найкращої і т.д. політичної системи – немає гарних політичних систем, немає ідеальних виборчих систем, є оптимальні, – кожна з них має свої переваги і недоліки”, – наголошує політолог. Проблеми оптимальності або реальної політичної системи формуються під час співвідношення сил, переговорних позицій з політичних сторін, під час торгу, – бажаєте ви цього чи ні, – і так було завжди. Як саме обирати оптимальність описано у дослідженні нобелівського лауреата Дж. Бьюкенена. З формально демократичної точки зору найкраща система прослідковується за одноголосністю, але такої повної демократії досягти нереально. У цьому контексті не можна оминути т.зв. критерій рішення: необхідно прийняти таке рішення, аби воно було швидким і одночасно спиралося на більшість, – компроміс між швидкістю і демократичною легітимністю (ефективністю і легітимністю) і виробляє оптимальну систему, – але у кожній державі по-різному. Усі сучасні демократії, передусім європейські, – мажоритарні демократії (основані на постійно діючій більшості).

Із цієї точки зору наша Конституція, наша політична система, президентсько-парламентська - не мажоритарна, оскільки т.зв. більшості формувалися під конкретний законопроект, конкретне рішення, – це непостійні, одноразові, ситуаційні, законодавчі більшості. І можливо в тій системі влади, коли Президент сам по собі, законодавчий орган сам по собі, – це було дійсно так. Але коли ми говоримо, що повинна бути, і вже фактично є парламентська логіка формування виконавчої влади, вже не можна допускати т.зв. ситуаційних більшостей, не можна допускати, щоб конкретна мала своїх міністрів, а в парламенті її члени голосували проти запропонованого Урядом закону. ”Вихід один: або ми повертаємось до ”кучмістської” президентсько-парламентської системи, або рухаємося далі до парламентської республіки, яка спирається на коаліційний уряд, який, у свою чергу, спирається на більшість, і має можливість проводити свої закони”.

І, погодившись з усіма учасниками засідання Круглого столу, Вадим Карасьов ще раз наголосив, що усі статті нової редакції Конституції України потрібно ретельно проробити.

”Ми обрали правильний шлях, ми рухаємось у правильному напрямку, але неправильним кроками, конституційні зміни назріли, оскільки попередня модель президентсько-парламентської республіки або пострадянської президентури вичерпала себе.

І єдиний спосіб – рухатися правильними кроками у правильному напрямку, корегуючи наш рух...”, – підсумував Вадим Карасьов.

Полемізуючи з Карасьовим, Ігор Найда, Керівник Секретаріату політичної партії ”Третя сила” висловив тверде переконання у тому, що неприпустимо в ситуації, у якій опинилася Україна, дозволяти собі рухатися неправильними кроками, навіть до правильної мети.

Увагу  присутніх він зосередив на тому, що політична реформу треба розуміти значно ширше, ніж просто конституційні зміни. Зокрема, в поняття політичної реформи слід включати і підбір оптимальної виборчої системи, яка значною мірою визначає політичну систему держави в цілому.
На глибоке переконання Ігоря Найди, пропорційна виборча система, яка була прийнята в процесі підготовки країни до політреформи, не передбачає закріплення окремих депутатів, обраних за списками політичних партій, за конкретними округами. Таким чином, був закреслений той значний позитив мажоритарної виборчої системи, який забезпечував безпосереднє спілкування виборців зі своїми депутатами.

Ігор Найда висловив думку, що необхідно терміново повернутися до вирішення цього питання, оскільки народні обранці повинні нести відповідальність за стан справ на конкретному окрузі, знати його проблеми, відстоювати інтереси його мешканців.

Узагальнивши ряд думок та пропозицій, що прозвучали у обговоренні, Аркадій Нижник – заступник керівника Головного юридичного управління Апарату Верховної Ради України – висловив надію, що під час засідання круглого столу буде напрацьовано серйозні концептуальні підходи для того, щоб побачити у якому напрямку рухатися далі щодо вдосконалення Конституції.

Віктор Рибаченко: ”Партія ”Третя сила” сподівається, що подібні концептуальні напрацювання будуть і після Круглого столу у подальших науково-експертних форумах, які партія планує  ініціювати та організовувати. Але і сьогодні, сподіваємось,  ми ще почуємо немало цікавих думок”.

Радник Прем’єр-міністра Василь Супрун: ”Ця тема вимагає набагато глибшого обміну думками. Вона так чи інакше визначає конституційний лад. Але незалежно від тих чи інших суджень  - у якому напрямку Україна має рухатися: чи зберігати президентсько-парламентську або президентську форму чи переходити до парламентсько-президентської форми та в перспективі до парламентської форми.

Мова про призначення керівників центральних органів влади, які не є членами уряду: про призначення зам міністрів, про створення комітетів та інших центральних органів виконавчої влади. В цьому контексті я не можу не сказати про долю одного із найбільш багатостраждальних у сучасній українській історії законопроекту ”Про Кабінет Міністрів”, якого по різним причинам так і не прийнято. Сьогодні його прийняття вимагає концептуального перегляду в зв’язку з тими змінами, які вступають в силу. Формально сьогодні існує закон, який регламентує діяльність уряду України., Це реліктовий Закон ”Про Раду Міністрів Української СРСР”, як не дивно. Багато раз туди вносилися зміни. Після прийняття Конституції в нього припинили вносити зміни. Але тим не менше законодавець не захотів чи не зумів, з тих чи іншим причин, коли йшло приведення законів України до відповідності Конституції України, визнати цей закон таким, що втратив чинність. Окремі його норми діють і сьогодні. Це і в частині щодо права уряду делегувати виконання окремих своїх повноважень центральним органам виконавчої влади.

Тому, мабуть можна погоджуватися з підходами, які сьогодні торкаються тих змін, які сьогодні вступають в силу, в частині посилення позицій уряду. Деякі моменти залишаються спірними, але в цілому Кабмін як вищий орган в системі органів виконавчої влади безумовно повинен отримати підсилення шляхом відповідних конституційних змін, які б надали відповідні повноваження уряду. Але я дуже сумніваюся, що багатоступінчаста форма призначення міністрів запрацює з набранням чинності змін до конституції, коли закон 2222-IV вступить в силу. Буде, на мій погляд, ряд колізій. Це приведе до можливих проблем з формуванням уряду.

Можна по-різному ставитися до процедури формування уряду в тих чи інших європейських державах, зокрема в європейських державах, де парламенту належить серйозна роль перш за все роль в призначенні прем’єра. В більшості випадків, тим не менше, президент призначає відповідних міністрів за поданням прем’єр-міністра. Можна сьогодні думати як буде працювати норма про призначення парламентом членів уряду за поданням прем’єра, а не зовсім чітко сказано про звільнення з посад – чи потрібно при цьому представлення прем’єр-міністра, чи захотіли і в установленому порядку самим же парламентом по суті відправили у відставку того чи іншого члена уряду без відповідного представлення безпосередньо прем’єр-міністром. Тому, на мій погляд, ми сьогодні дещо відійшли від питань запропонованої теми для обговорювання, яка зачіпає моменти шляхів удосконалення Конституції України, пошуки оптимальної моделі. По-друге, коли ми говоримо про рішення Конституційного Суду від 5 жовтня 2005 року, то ми дійсно знаходимо в ньому, що на думку Конституційного Суду України положення частини 3 статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету та єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі. Це дає українському народу серйозний шанс прийняти конституцію на референдумі, але це питання, яке значною мірою, знов ж таки, вирішується парламентом, чи надати Україні, українському народові право реалізувати цю функцію на референдумі. Потрібно 3 млн. підписів, потрібна відповідна процедура. В будь-якому разі я бачу користь від сьогоднішнього Круглого столу полягає в тому, що це був один із перших серйозних кроків для того, щоб охопити цю проблему з точки зору можливості внесення тих змін в Конституцію України, які були б не тільки технічними, а й глибинні питання дійсно потребують постійного аналізу.

Україна, яка є державою молодою європейськими мірками, має можливість рухатися в правильному напрямку, але здійснюючи не зовсім правильні кроки. Я переконаний в тому, що не потрібно драматизувати ситуацію з точки зору набрання чинності змін до Конституції. Проблема в тому, щоб мінімізувати негативні наслідки, які вже закладені в цих змінах і знайти адекватні рішення, щоб вдосконалити безпосередньо конституційний механізм здійснення державної влади в Україні.

Віктор Рибаченко: ”Думаю, пора сказати слово і тим юристам-практикам, які у своїй роботі часто і безпосередньо спілкуються з представниками судово-правової сфери. До слова запрошується керівник юридичної фірми ”Євротек” Василь Яніцький.

Одним із найбільш важливих напрямків розбудови в Україні громадянського суспільства є проведення ефективної судово-правової реформи. Сьогодні її ефективність обговорюють всі, хто причетний до цієї проблеми: юристи, політики, економісти, які хочуть змін в плані захисту честі та інтересів людини.

Вже в 1992 році парламентом було схвалено концепцію, яка мала більш декларативний, ніж реальний характер. Закони, які приймалися на початку незалежності нашої держави і торкалися судочинства, мали відбиток епохи минулої, коли в центрі уваги була держава, а не людина. І лише прийняття Конституції України трошки змінило концепцію побудови правової держави в України. Восьмий розділ Конституції України став ”каркасом” реформування судово-правової системи України, де в основу лягла людина і її життя, її честь і гідність, недоторканість і безпека. Ці конституційні засади втілилися у Закон ”Про судоустрій в Україні”. Це, звичайно, був компромісний закон. Я як практикуючий юрист вважаю його також „каркасом”. Є деякі нововведення, які застосовуються зараз і вони позитивні. Є деякі питання, які зараз обговорюються.

Звичайно внесення змін  в Закон України ”Про судочинство в Україні” дуже необхідна на цей момент. Як юрист скажу, що якщо порівняння судоустрою та судочинства часів СРСР та часів сучасної України виходить не на користь сьогодення. Так, звичайно в ті часи здійснювався партійний контроль над суддями, але він не стосувався конкретних питань, судді почувалися були захищеними. На той момент існувало стабільне законодавство.

Вважаю, що на даний момент найбільш наболілими темами є існування телефонного права, відсутність у судді юридичного імунітету. Новинкою перетворень є єдність судової практики, оскільки така єдність дасть змогу краще систематизувати законодавство. Під цією єдністю я розумію те, що Верховний суд України на підставі аналізу повинен систематизувати напрямки законодавства України і при неправильному визначенні норм під час розгляду справи рішення не набуває чинності. І за поданням голови відповідного суду це рішення може бути визнане недійсним.

Вважаю, що основним кроком в реформуванні судової системи є встановлення демократичного правосуддя і об’єднуючим фактором судово-правової і вироблення ефективної моделі захисту прав людини. І лише тоді, коли ми зможемо втілити ці нововведення в життя, судді, які працюють в судовій владі, що їхні рішення – це шлях кожної людини в Україні до правди і справедливості.

Віктор Рибаченко: ”А як бачать цю проблему люди на місцях?  Як вона трансформується у повсякденному житті?”.

Богдан Сушинський, спецкор видання ”Одеські вісті”.

- ”Я в основному займаюсь тими колізіями, які виникають між районними, міськими та обласними адміністраціями, місцевими радами. Я хочу, щоб нормально функціонував державний механізм з гори до  низу.

А тепер подивимося, що створено, які у нас є вертикалі. Наприклад, міста не підпорядковуються обласній адміністрації, позаяк там є свої мери. Фактично весь науковий, технічний та інший потенціал фактично виведений з під влади адміністрації. Що лишається у адміністрації. Майже половина міст, не підпорядковуються районній адміністрації, і це майже половина міст, в який живе більше половини жителів району.

Але у районних адміністрацій в жодній сільраді немає свого представника. Фінанси знову ж таки має влада. Абсолютно ніякого реально впливу голова районної адміністрації на сільську раду не має. В сільраді У нас уже зараз є під однією сільрадою по шість населених пунктів. А буде по 12-15 населених пунктів. Голова сільради не має ніякого впливу на село, яке знаходиться за 15 кілометрів від сільради. Якщо ми негайно не введемо інститут старостів в кожному селі, ми абсолютно нічого не досягнемо. За радянської системи це вирішувалося за рахунок керівників радгоспів та колгоспів. Ці інститути зникли.

В той же час ради, які володіють фінансами і керують ними, не мають ніякого впливу на те, щоб ці фінанси реалізовувалися. Створено дві паралельні абсолютно недолугі влади, які якось треба поєднувати. Всі ці конфлікти і протиріччя були спроектовані визначенням нашої системи влади.”

Віктор Рибаченко: "Що скажуть теоретики практику?"

Віктор Погорілко: Система місцевої влади має два види. Основний – це система місцевого самоврядування. Ми в статі сьомій Конституції України визнали місцеве самоврядування і проголосили його у вигляді місцевих рад та територіальних громад. І треба чітко засвоїти – в системі місцевого самоврядування підпорядкування не існує. Це по-перше. По-друге, ми запровадили поряд із місцевим самоврядуванням місцеві органи державної виконавчої влади на обласному та районному рівнях і наділили їх надто широкими повноваженнями із управління.
Вони у всьому світі, і у нас згодом так буде, мають лише контролювати діяльність місцевих рад щодо законності актів, які вони приймають. Чому? Бо органи місцевого самоврядування приймають правові акти, які мають юридичну силу, хоча це не державні структури – це громадські структури. Тому державні органи їх контролюють. Створювати більше органів виконавчої влади не бажано. Більше того, повноваження адміністрацій мають бути обмежені всього на всього контролюючими функціями.

Віктор Рибаченко: ”Ми розглянули важливі проблеми, але час нашої роботи закінчується і тому є сенс підвести під обговоренням  риску. Запрошуємо зробити це ініціатора нашого Круглого столу”.

Василь Гаврилюк: ”Шановні друзі! Чи вдалося нам сьогодні знайти відповіді на більшість поставлених питань? На мій погляд цього неможливо було досягти. Я підтримував усіх тих, хто казав, що тема була поставлена своєчасно. Я постійно задаю собі одні і ті ж питання: чому взагалі так живемо? Чому ціни зростають? Чому не має руху вперед? Яким шляхом іти далі? Що робити? Я дійшов висновку, що ми маємо дуже поганий фундамент, який треба обов’язково зараз модернізувати, чи будувати, чи укріплювати. Я маю на увазі Конституцію України. Якщо в неї закладені можливості конфліктів всередині влади, незрозумілих підходів до формування влади. На мій погляд там є багато помилок, які зроблені або навмисно, або через брак знань. В 1996 році закладався інститут розпуску парламенту та імпічменту президента. Всі кажуть: ”Ми зробили все, щоб ці інститути були номінальними”.
Якщо немає відповідальності, то до чого ми прийдемо? Інше питання, яке мене непокоїть: зараз в кожному районі, в кожній області декілька керівників.

Мета цього узагальнити ваші думки, підвести підсумки того, що ми чули і покласти це в основу розроблення нової народної Конституції. Щоб ми все ж таки не тільки рухалися у правильному  напрямку, а  ще й правильними кроками. На моє переконання ми не готові до розвинутого парламентаризму в Україні. Дякую за увагу і до нових зустрічей!”.

Висновки Круглого столу

В кінці засідання Круглого столу між учасниками виникла ще одна дискусія: чи можна зупинити введення в життя конституційної реформи чи ні? З тим, що процес цей скоріше негативний і принесе нашій країні більше шкоди, чим користі, більшість експертів, що брали участь в обговоренні, погодилися. А ось щодо питання про можливість не проведення Конституційної реформи вони розділилися на ”оптимістів”, які вважали, що це можна зробить рішенням Конституційного Суду, який би визнав, що зміни до Конституції в кінці минулого року були прийняті з багаточисельними порушеннями законодавства, а відповідно, недійсні, і ”песимістів”, які переконані, що зміни увійдуть в силу, і єдине, що можна зробить, - спробувати мінімізувати їх негативні наслідків.

За оцінками експертів, які прийняли участь в організованому політичною партією ”Третя сила”, концепція політреформи не має необхідного наукового обґрунтування. А за один день знайти вирішення всіх поставлених проблем неможливо. У будь-якому разі проведення цього Круглого столу – один з перших виважених кроків для того, щоб охопити проблему з точки зору можливості внесення змін до Конституції України, але не тільки суто технічних, про які багато говориться, а й глибинних, що дійсно потребують серйозного аналізу. Україна, яка на сьогоднішній день є державою зовсім молодою і за світовими, і за європейськими стандартами, має право постійно рухатися у вірному напрямку. Проблема полягає в мінімізації негативних наслідків, вже закладених у цих змінах, і пошуку адекватних рішень задля вдосконалення безпосередньо конституційного механізму здійснення державної влади в Україні.

Необхідно розробити на науковій основі проект нової народної Конституції і винести її на розгляд людей через засоби масової інформації. Нам потрібна держава, в якій наші діти і внуки відчували б себе справжніми повноправними громадянами і пишалися приналежністю до нашої держави.

Партія ”Третя сила” докладе всіх зусиль, щоб система державного управління в країні була оптимізована і збалансована. Це важливе програмне завдання партії, яке співпадає із суспільною потребою. Просто цю потребу суспільство повинно усвідомити, проаналізувати і виробити прийнятне рішення.

Допомогти їм у цьому бажають ті політики і фахівці, які глибоко розуміють проблему і готові розробляти шляхи її вирішення.

Додаток №1
Ідея невід’ємних прав людини у Конституції України

Історія державотворення невід’ємна від пошуку оптимальних параметрів щодо взаємовідносин суспільства, людини і держави. Ці відносини завжди були основними, такими, що зумовлювали суспільний лад, визначали систему держави будь-якої формації. Встановлення формальної правової рівності постала важливою історичною віхою, важливим історичним досягненням, проривом до свободи, праву, правам і свободам людини. Ці події відкрили шлях до розвитку у новому напряму державності, можливості створення правової держави. У правовій державі центральною фігурою, суб’єктом  права постала окрема людина, особистість, персона, а не суспільство, не соціальна група, не клас, або якась інша організована соціальна громада.

Аналізуючи природу правової держави, П. Новгородцев підкреслював, що вона базується на свободі і правах людини і саме у цій якості держава зберегла практичну цінність як необхідна і раціональна організація, яка надає людству елементарні послуги, що не чим не замінюються.

Конкретна людська особистість, що розвивається, все більш вимагає формалізувати, законодавчо визначити права і свободи, обов’язки, тобто чітко визначити її правовий статус.

Визначальною складовою правового статусу є суб’єктивні права. Розвиток правової культури підняв на поверхню суб’єктивні права і показав, що існує така сфера життя людини, як права і свободи людини, які за своєю суттю є невід’ємними, на які ані держава, ані суспільство не можуть спокуситися, та захист яких є обов’язком держави. Зневажання і неповага цих прав призводить індивіда в такий стан, коли він може, не шкодуючи свого життя, кинути виклик суспільству і державі, захищаючи свої невід’ємні права і свободи.

За своєю суттю невід’ємні права постають перед нами, як нормативно визначені державою свободи особистості, які практично є тим самим, що і права людини, але мають деякі особливості.

Стверджуючи свободи, держава робить наголос саме на вільному,  максимально самостійному визначенні людиною деяких сфер особистого і суспільного життя. Вона намагається мінімально регламентувати поведінку громадян, забезпечуючи їх свободи насамперед невтручанням як своїм особистим, так й інших суб’єктів права.

Відмічаючи саму суть прав людини, їх споконвічну природу, С.С. Алексєєв наголошував, що “... невід’ємні права людини  покликані утверджувати, незалежно від стану суспільства, високу гідність і свободу людини, високі духовні і моральні начала особистості і в цьому передовсім захищати людину як високодуховну істоту від сваволі самої могутньої сили суспільства – влади, її прагнення володарювати над особою.

Розвиток свобод людини пов’язаний зі становленням ідеї природного права. Сучасне конституційне право розвинених країн, міжнародні документи з прав людини є свідченням відродження природного права, втілення його ідеї у саму юридичну плоть чинної правової матерії. Ідея природного права, його суть, що стосується особистості як центрального суб’єкта права, чітко визначилися у невід’ємних правах людини. Показуючи своє природно-правове походження у дефініціях “природжені та невід’ємні”, права людини стали невід’ємні від конкретної особистості, такими, якими їх людина має від свого народження, не залежно від бажання чи небажання інших суб’єктів права.

Ідея невід’ємних прав зародилася у боротьбі людини за релігійну свободу. Перше невід’ємне право було правом на свободу релігійного віросповідання. Навіть у найбільш повному практичному здійсненні абсолютистської ідеї, ідеї поліцейської держави – Прусському Земському Укладі 1794 року, визнавався принцип невтручання у питання про релігійну свободу. Отже, перше чітке формулювання ідеї невід’ємних прав, тобто тих прав, які виключають будь-яке втручання держави, було здійснено в області духовної складової людини.  Переважно цю сторону життя людина намагалася поставити під правовий захист від втручання інших людей, суспільства і держави.

Подальший розвиток ідеї невід’ємних прав все більш відокремлювало ці права від прав людини у сфері майнових відносин. Якщо у сфері майнових відносин право йшло шляхом, що припускає втручання держави в такі правовідносини, що регулюються державою, то духовна складова людини розглядалася, як щось недоторкане, те що захищається ідеєю невтручання.

В одному із своїх творів Й.А. Покровський писав: “... у величезній суперечці між особистістю та суспільством потрібно чітко відмежовувати дві зовсім різні частини суперечної території: з одного боку, внутрішню, духовне життя людини, що має своїм кульмінаційним пунктом його релігійне сповідання, а з іншого – відносини зовнішні, головним чином, економічного порядку”. Отже, невід’ємні права людини  захищають особистість від сваволі влади, тому що вони за своєю природою спрямовані до духовної складової людини, а саме – до морального початку, і у цьому відношенні ніяк не зачіпають права публічні (політичні, соціально-економічні й ін.).

З часом людство ідею про права і свободи отримало як явище об’єктивного права. Феномен цього явища полягає в єдності ідеї невід’ємних прав і закону. Ця  єдність має складний, суперечливий характер, але все ж таки ця єдність існує в якості об’єктивно реального, інституційного утворення, що має набір сильних якостей і властивостей, цілої системи юридичних засобів і механізмів, що надають закону значну соціальну енергетику, роблять його міцним  фактором у суспільному і приватному житті людей.

Події першої половини ХХ сторіччя, що принизили людство антигуманною тиранією, призвели до зневажання й нехтування правами людини, фактично поставили людське співтовариство на межу виживання і довели, що альтернативи невід’ємним правам людини, які є основою протистояння сваволі влади і насильству, не має.

Принципово важливо і те, що закріплення в конституціях демократичних держав основних невід’ємних прав людини має особливий високий правовий зміст. Вони розміщені, як правило, на першому місці у тексті, та їм надана безпосередня юридична дія, якість недоторканості та ін. Так, Основний Закон Федеративної Республіки Німеччини встановлює: “...основні права обов’язкові для законодавчої, виконавчої та судової влади як безпосередньо діюче право”.

Як слушно зауважив С.С. Алексєєв “... уперше за всю історію людства право стало набувати таку нову якість, яка дозволяє йому піднятися над владою і, отже, нарешті вирішити одну з корінних проблем нашого життя, істинне прокляття людства, – проблему примирення  і “приборкання” політичної державної влади”.

Перші кроки у напрямі утвердження прав людини намагається нині здійснити Україна. Третина статей Конституції України присвячена правам людини. Без сумніву, нині діюча Конституція України є рішучим кроком щодо спрямування національного законодавства до світових гуманістичних стандартів.

Але, чи так все просто, як сприймалося одразу після прийняття Конституції і чи не стане опосередковано Конституція гальмом на шляху побудови правової держави в Україні? Більш прискіпливий та детальний аналіз норм Конституції дає серйозні сумніви щодо заперечення зазначених побоювань, а розвиток соціально-політичних процесів останніх конституційних років навпаки підтверджує обґрунтованість таких міркувань.

Зазначена проблема своїми коренями йде глибоко у національне  світосприйняття, ментальність, цінності, що сповідуються сучасним суспільством. За десять років незалежності Україна так і не спромоглася відшукати харизматичного лідера, який би виразно сформулював національну ідею, яку б сприйняла й підтримала українська спільнота. Відсутність такої ідеї стало причиною ідеологічного вакууму під час створення проекту Конституції. Тому ідейний зміст Конституції одразу ж заповнила сталінсько-ленінська доктрина щодо прав і свобод людини.

На жаль, доводиться констатувати, що в юридичній науці соціалістичного табору тривалий час господарювала тенденція, яка була пов’язана з необхідністю вивчати лише організаційні структури, а особистісна тематика недооцінювалася. У зв’язку з цим А.Р.Ратинов підкреслював, що найбільш суттєвим недоліком у процесі осмислення соціалізації є зведення людини до рівня, на якому вона здатна тільки до навчання, дресури, при якому особистість розглядається ні як активний діяч, а як пасивний об’єкт. Реалізація марксистсько-ленінських ідей призвела до повного заперечення, нехтування індивідуальним, тому породило насильство і терор. Багатьом поколінням був прищеплений страх перед всемогутньою державою. Неповага до людини, її прав і свобод міцно укоренилася у житті в радянський період. Наслідки цього явища українське суспільство відчуває і сьогодні.

Конституція України визнала, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, але щодо їх природного характеру, то ця теза не знайшла свого відображення. Таким чином, визнання природного характеру прав і свобод на законодавчому рівні не відбулося, тому роль держави посідає у цьому значне місце.

Слід зауважити те, що неприйняття законодавцем ідеї невід’ємних прав, що невід’ємні права не дістали належного визнання є свідченням того, що в Україні продовжує володарювати у кращому випадку право держави, а не демократичне право, яке відповідає вимогам громадянського суспільства.

Творці Конституції спромоглися назвати невід’ємним тільки право на життя (стаття 27).

Щодо частки інших невід’ємних прав, які потрапили до Конституції, а саме право на вільний розвиток своєї особистості (стаття 23), право на свободу думки і слова (стаття 34), право на свободу світогляду і віросповідання (стаття 35), то вони навіть не дістали статусу невідчужуваних, таких, які підпадають під один з фундаментальних принципів конституційного устрою і конституційно-правового статусу людини у демократичних державах. Цей принцип означає, що права людини належать їй від народження, мають природний характер, держава може лише регулювати їх здійснення та встановлювати для них гарантії.

Підтвердженням того, що творці Конституції сприймають у людини тільки біологічну складову та вважають, що вона гідна задовольняти тільки свої фізіологічні потреби у якої відсутня моральність та духовність, є не тільки визнання у якості невід’ємного тільки права на життя, а також поєднання у однієї статті права на повагу гідності і фізичну недоторканість (стаття 28). Гідність людини пов’язали з її фізичною складовою, не беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї є уявленням цінності кожної людини, як моральної особистості.

Отже, чому невід’ємні права не знайшли свого гідного відображення у Конституції України, а ті з них, що прописані в Основному законі, можуть бути обмежені законом? 

Причиною тому є патерналістське відношення законодавця до народу України, бачення ним відносин між людиною і державою та співвідношення прав і обов’язків цих суб’єктів права, рівень правової культури вже вкотре зрадило національну ідею.

Про цю “істинну причину розладу і руїни” слушно зауважував український правознавець професор Шелухин: “…виросла в умовах винародовлення й денаціоналізації така інтелігенція, що з неї з 1917 року в ріжні часи появилися головно претенденти на владу й були при владі люди, духом чужі нації, такі, що не дочували народнього голосу і не відчували духу кращих синів національної минувшини, які боролися за волю України”.

Чому ж так бояться невід’ємних прав і свобод можновладці? Особливістю невід’ємних прав, за влучним зауваженням Й.А. Покровського є те, що “…ідея “невід’ємних прав” спрямовується проти  держави як такої”. Законодавець України, обтяжений ідеологічним тягарем тоталітарного режиму, не зміг піднятися до висот загальнолюдських цінностей, ліберальних цінностей, тому відштовхнув ідею невід’ємних прав. У протиріччя з гуманістичними цінностями українському суспільству наполегливо нав’язується у якості національної – ідея української державності. Таким чином, замість самої національної ідеї пропонуються у якості останньої способи і засоби її досягнення.

Завуалювати ідею невід’ємних прав у Конституції України законодавцю вдалося за допомогою перемішування невід’ємних прав у одному розділі з соціально-економічними правами, які подані у якості непорушних. Таким чином, вдалося посилити імперативну роль державної діяльності, що термінологічно облагороджено за допомогою “соціальна держава”. Отже, така блага справа, як розширення каталогу прав людини насправді принизила таку основну гуманістичну категорію, як невід’ємні права і, на жаль, поступово дискредитує саму категорію “прав людини”. Таким чином, в Україні здійснилася ідеологічна сталінська стратегія – позбавити категорію “права людини” її істинної, природної духовної та правової сили.

Основні висновки можна звести до наступного:
1. Ідеологічні підвалини, що закладені до Конституції, виступають гальмом у напрямі руху до правової держави, соціальна цінність людини, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека не досягли рівня цінностей, які надбало людство за останні століття.
2. Закріплення прав і свобод людини у Конституції України є відбитком політичного консенсусу, якій досягла політична еліта у середині 1996 року.
3. Ідея невід’ємних прав у Конституції України дискредитована, фактично сталося позбавлення невід’ємних прав свого природного походження і значення.

І. Найда, член Політвиконкому ПТС
С. Данілов, юрисконсульт


Контакти
Форум
  • Реєстрація
  • Перегляд існуючих тем
Онлайнові консультації
  • Найближча
  • Реєстрація
  • Історія консультацій
Опитування
  • Питання на сьогодні
  • Архів
Відповіді на питання
  • Перегляд існуючих питань і відповідей
  • Задати питання
 
Використовувати матеріали tretya-sila.org.ua можна, лише пославшись (для інтернет-видань - зробивши гіперпосилання) на tretya-sila.org.ua. Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи наступне поширення інформації, що містить посилання на "Інтерфакс-Україна" або на "Українські Новини" суворо забороняється.